Вулиці Олександрії

Проходячи разом з Україною через події і потрясіння століть Олександрія залишала спогади про них та видатних людей, що мешкали у місті в будівлях і назвах вулиць.

І зараз, крокуючи цими вулицями повз історичні будівлі і місця ми поринаєму у історію.

 

Короткий екскурс в історію.

"Перші письмові згадки про населений пункт на місці сучасної Олександрії датуються 1746 роком – це було село Усівка (Вусівка), яке розташовувалося на лівому березі Інгульця й виконувало функції форпосту. Засновником села був козак на прізвище Вус. Пізніше (із 1755 року), в роки існування в цих краях Нової Сербії Усівка перетворилася на сербське військове поселення - шанець із назвою Бечея (назва річки у Сербії). Офіційно тут базувалася 3 рота ново сербського Пандурського полку, в якій крім сербів тут несли варту болгари, угорці, румуни. Відомо, що у 1769 році Бечея успішно витримала облогу військом кримського хана Керім-Гірея.

Після окупації Криму Російською імперією необхідність у фортеці зникла – Бечею перейменували в Олександрійськ (на честь великого князя Олександра Романова). Пізніше місто стало центром повіту й змінило назву на Олександрію. Із 1806 року Олександрійський повіт увійшов у Херсонську губернію. Ще наприкінці 18 століття Олександрія була забудована переважно хатами-мазанками – їх було 120, і мешкало тут трохи більше семи сотень осіб. Хати ці, за відсутності в степу дерева, зводили із очерету, який обмазували глиною. На початку 19 століття в місті з’явились муровані будівлі: ратуша, сирітський суд, казначейство і квартирна комісія. Пізніше збудували парафіяльне та повітове училища.У 1869 році тут пролягла лінія залізниці Одеса – Харків. Місто почало досить стрімко розвиватись. Тут збудували чоловічу та жіночу гімназії, а у 80-ті роки 19 століття в Олександрії постав театр – один з перших на теренах України. Його будівля збереглася до наших днів, і є досить цікавою пам’яткою архітектури та мистецтва."

 З тексту  Романа Маленкова - для сайту "Україна-Інкогніта" 

                                            Історія вулиці Першотравнева

Вулиця Першотравнева мала назву Поштової. Не в кожного міста є такий унікальний туристичний об’єкт, як наша вулиця веж. В Олександрії вона ще є. До 1917р. вулиця була Поштовою. Вона плавно переїхала в поштовий тракт на Єлисаветград. За нею в місто з міста рухалася пошта.

Але насправді це – вулиця Веж. Таких веж і башточок тут збереглися чотири. Їх вік – за 100 років.

Відкриває вулицю, прикраса міста казковий будинок голови земської управи С.І. Піщевича.

Далі, в густій зелені степ, ховається башточка будинку Штромберга в районі школи №2. Її знають менше всього. 

Вінчає вулицю покинута водонапірна башта у дворі міської лікарні. Вона виглядає найбільш велично, романтично і трагічно. Лікарняна башта – восьмигранна вежа – в лікарні.

На місті, де зараз сквер на розі  пр. Соборний і Першотравневої, був двоповерховий готель “Брістоль”.

На вулиці збереглася з дореволюційних часів пожежна частина, на вежі якої встановлено годинник, що колись прикрашав міську аптеку.

 

А Поштовою вулиця називалася тому, що на ній була двоповерхова пошта.

вул.Михайла Бачинського

Бачинський Михайло Опанасович - Народився 30 вересня 1887 року в Олександрії Херсонської губернії у родині народного вчителя.

1906 року закінчив гімназію в Єлисаветграді і вступив на історичний відділ історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

Через рік, як політично неблагонадійного, його було виключено з університету. Ще в останніх класах гімназії, разом з старшим братом Костянтином, почав політичну діяльність, яку продовжив і в університеті. Підставою для виключення стало те, що у серпні 1907 року в його помешканні в Олександрії було проведено обшук і вилучено значну кількість книг та брошур українською мовою і 27 примірників Проекту Статуту Всеукраїнської спілки вчителів. В одному з параграфів Статуту йшлося про те, що члени Спілки повинні домагатися перебудови держави на автономно федеративних засадах з «виділенням України в її етнографічних межах». Скоріше всього, вже студентом, Михайло вступив до партії українських есерів.

1909 року знову вступив до університету, який закінчив 1912 з дипломом першого ступеня. Дипломну роботу захистив на тему «Колонізація Новоросійського краю в XVIII ст.».

У 1912—1914 роках працював вчителем у Стародубській чоловічій гімназії по курсах вступу до філософії та історії. У цей же час завідував місцевим історико-археологічним музеєм.

Восени 1914 року перевівся до Павлоградської чоловічої гімназії, де протягом трьох років крім вище згаданих предметів також викладав латинь.

1917 року перебрався до Олександрії, де протягом восьми років викладав предмети з історії та української мови в різних освітніх закладах: вчительські курси (1917), гімназія і вчительська семінарія (1917—1920), соціально-економічна школа (1920—1922), педагогічний технікум (1922—1925). 1921—1924 на вчительських курсах читав методичні курси викладання в трудшколах історії культури та рідної мови.

Є відомості про те, що Михайло Бачинський, працюючи в Олександрії, підтримував зв'язок з Сергієм Єфремовим, який в 1929 році був заарештований у справі «Спілки Визволення України».

З вересня 1925 в Одесі, де педагогічну діяльність продовжував у різних навчальних закладах: перша торгово-промислова профшкола (1925—1930), вечірній робітничий університет (1926—1933), курси українізації (1928—1930), театральна школа (1934—1937), робітничий факультет кредитно-економічного інституту (1935—1937), ОДУ (1936—1937), медичний інститут (1937). Через політичні та економічні обставини цього часу був змушений погодитися на викладання переважно української та латинської мови.

В Одесі розпочав активну наукову роботу, яка відбувалась під керівництвом Михайла Слабченка який запрошує його до семінару підвищеного типу при ОІНО як слухача (1926), стає викладачем семінару з латинської мови. У квітні 1927 став аспірантом Одеської секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при тому ж інституті. В обліковій картці аспіранта М. Слабченка згодом записав: «вийде з нього блискучий вишівський викладач і цікавий науковий дослідник». У семінарі виступав з багатьма доповідями, наприклад «Лютневий 1917 року переворот в Одесі», а деякі доповіді були надруковані в місцевих збірках.

Основною його науковою роботою в семінарі була промоційна праця «Торгівля Запоріжжя з Кримом», але в цей час він також опрацьовував тему «Позашкільна освіта на Півдні України». З відкриттям 1926 ОНТ, яке діяло як одеська філія ВУАН, став його активним членом. Наприкінці 1920-х років М. Слабченко залучив його до підготовки до друку Запорізького Архіву. На рубежі десятиріч видання архіву Коша на деякий час загальмувалось, а вже 1932 він з іншими науковцями на чолі з Наталією Полонською-Василенко знову повернувся до видання архіву Коша.

Арешт і загибель

16 лютого 1931 року заарештований співробітниками НКВС за звинуваченнями по справі «Українського національного центру». І хоч через деякий час був звільнений, але звинувачення в «націоналізмі» в подальшому стало для нього фатальним.

26 грудня 1937 року вдруге заарештований. Цього разу слідчими було підготовлено більше «компрометуючих» фактів: знайомство з Володимиром Винниченком, Михайлом Слабченком; членство в партії українських есерів та інше. Вирок — «вища міра покарання» був виконаний 29 грудня 1937 року. 1958 року за постановою Президії Одеського обласного суду було винесено рішення про повну безпідставність обвинувачень.

(По матеріалам https://uk.wikipedia.org)